Вже сьогодні, 11 листопада, вся спільнота Івано-Франківської духовної семінарії розпочинає відзначення храмового празника, адже носить ім’я священномученика Йосафата Кунцевича — єдиного українського святого та подвижника віри, який боровся за єдність у Христовій Церкві. З нагоди знаменної 445-ої річниці від дня народження покровителя формаційного закладу, пам’ять якого вшановуватимемо 12 листопада, пропонуємо цікаві факти з його життя.
Народився Іван Кунцевич в 1580 році у Володимирі-Волинському. З юних літ хлопчина вирізнявся побожністю серед однолітків, а також і дорослих.
Одного разу з батьками він пішов до храму, де побачив ікону розп’ятого Христа. Хлопчина з любов’ю дивився на цю ікону: «У цю мить почув я, – згадував св. Йосафат, – як впала мені в серце палаюча іскра з боку розп’ятого Христа. З того часу я загорівся до Церкви й обряду такою великою любов’ю, що впродовж тридцяти років я ні разу не пропустив церковного правила».
Багато старших за віком людей, бачачи велику ревність Івана, наверталися на шлях до Господа Бога.
Після опанування церковнослов’янської мови, вивчив напам’ять всі церковні богослужіння, наспіви та приписи. У 10 років напам’ять знав всі частини молитовного правила.
Під час навчання у купця Якинта Поповича покірно терпів несправедливі моральні та тілесні знущання. У 1604 році прийняв чернечий стан, вступивши до майже запустілого Свято-Троїцького монастиря, та взяв ім’я – Йосафат.
Від цього часу Йосафат загорівся бажанням відновити василіянське чернецтво й закласти міцний фундамент для його подальшого розвитку.
Дбав святий і про свою духовність: постійно усамітнювався на цілий день до каплички св. Луки, де наповнювався знаннями через читання і єднався з Богом у молитві. Йосафат практикував методи життя Отців Церкви. Протягом дня бив близько 1000 поклонів, а вночі його вуста промовляли молитву «Господи, помилуй».
Його молитовні чування супроводжувалися голосним стогоном. Йосафат лежав на ліжку доти, доки не вважав, що всі інші заснули, далі лягав на землю, а потім бичувався із кровопролиттям, постогнуючи «Господи Боже, дай єдність Святій Церкві й навернення нез’єдиненим». Свої сповіді робив із найглибшою покорою та з великим душевним болем, сповідався дуже часто, інколи кілька разів на день, а також й під час однієї Літургії вже як священник – три, чотири й п’ять разів.
Спав на твердій підлозі, й ніколи, аж до смерти, не вдягав сорочок, а лише колючі волосяниці. Дротяним залізним поясом підперезував своє тіло, який глибоко його ранив. Часто йшов на цвинтар, під час снігу й морозу, і стоячи босим на камені, щоб молитися. П’ять років по своєму вступі до монастиря нічого іншого не пив, окрім води, тому отримав тяжке захворювання шлунка.
Його відношення до осіб протилежної статті було завжди апостольське, пастирське. Йосафат сильно почитав Пречисту Діву Марію як покровительку чистоти і мав до неї гарячу набожність.
Разючим є той факт, що, попри вияв смирення до архієрея, виявляв покору своєму недостойному настоятелеві Сінчилові, попри його очевидні накази, які були на шкоду монастиря. Лише порада духівника та нівелювання негідними наказами допомогли вирішити конфлікт його сумління.
Дияконом був 3 роки і за цей час йому вдалося сягнути вершин проповідництва. Його пам’ять ще відтоді була дуже гнучка та феноменальна: відразу з першого разу запам’ятовував все почуте та прочитане.
На 30 році життя, ставши священником, навернув у лоно Католицької Церкви дуже багато нез’єдинених. За це його назвали «душехватом». Його проповіді були прості, водночас глибокі й мудрі. Найважчі богословські істини легко пояснював доступними словами. Йосафат старався, щоб вірні найчастіше приступали до Покаяння та Євхаристії. Цілими днями сповідав чи у храмі, чи на полях й на вулицях. Особливо опікувався тяжкохворими, яких сам годував або перев’язував рани.
Згодом, як архімандрит, домігся гостинності від нез’єдинених під час візиту до Києво-Печерської лаври. Жив та їв як інші, навіть гірше, роздавав вбогим майже всю їжу монастиря.
Спільно з Митрополитом Вельямином Рутським провів ґрунтовну реформу чину Святого Василія Великого згідно з традицією Східної Церкви. Основною місією чину за їх ініціативи стала видавничо-друкарська справа та місійна діяльність через проповідування для молоді Євангельської вісті.
Як архієпископ, з 1618 року, продовжив навертати багатьох до з’єднання. За час керування архієпархією впорядкував єпископські палати, зобов’язав душпастирів щоденно служити Літургії й відвідувати богословські науки, відновив та реставрував багато храмів.
12 листопада 1623 року величезний натовп мешканців Вітебська з вигуками та зброєю в руках оточив єпископські палати. Зненацька до палат увірвалось двоє осіб: один з них палицею вдарив Йосафата по голові, а другий – сокирою.
Владика упав зі схрещеними руками на грудях, облитий кров’ю, а розлючений натовп виніс його з приміщення на подвір’я, де над ним знущались. З його уст не лунало жодної скарги та зойку. Коли виявилось, що він ще живий, один розбійник прострілив наскрізь його голову, тоді він віддав духа свого Богові.
Потім тіло волочили по вулицях міста. Винесли його на стрімку гору, наповнили волосяницю камінням і зіпхнули його з висоти у ріку.
Пізніше свідки бачили з неба велику ясність, яка сходила на те місце, де було тіло у воді. Перестрашені злочинці почали втікати, коли тіло почало плисти за ними.
Сам похорон через різні труднощі та перепони відбувся у Полоцьку, через два роки, аж у січні 1625 року.
Він супроводжувався урочистою процесією, який швидше нагадував коронацію на якогось короля, ніж сумний похоронний обряд: усі були переконані у святості Йосафата.
16 травня 1643 року, Папа Урбан VIII зачислив священномученика Йосафата до числа блаженних, а 29 червня 1867 року, папа Пій ІХ урочистою буллою проголосив Йосафата Кунцевича святим священномучеником. На даний час мощі свщмч. Йосафата зберігаються у Соборі Святого Петра у Ватикані.
Подвиги святого Йосафата Кунцевича можуть стати добрим прикладом для всіх християн, богопосвячених осіб й усього духовенства, адже він став взірцем досконалого монаха, який практикував убозтво, смирення, чистоту совісті й життя, сіяв любов і мир, а також ревно молився. Він блискуче дотримувався і виконував Євангельські ради – добровільну убогість, досмертну чистоту та совершенний послух – саме цих чеснот слід дотримуватися християнину, щоб крокувати шляхом святості.
Стаття – бр. Володимир Бурдиляк
Інформаційний центр ІФДС