«Мені з дитинства багато хто казав, що я буду священником, хоча я ніколи не думав про це». Одкровення про власне покликання о. Дем’яна Кастрана.З 11 по 12 грудня у Івано-Франківській духовній семінарії відбулись дні духовної віднови, які проводив ієромонах Дем’ян Кастран, ЧСВВ. Інформаційний відділ мав нагоду взяти ексклюзивне інтерв’ю, яке дав о. Дем’ян спеціально з нагоди реколекцій.
Отче Дем’яне, розкажіть, будь-ласка, кілька слів про своє дитинство. Звідки ви родом? У якій сім’ї виросли?
Сам я родом зі Стрия. Там і ходив до школи. Батько працював водієм, а мати лаборантом. Всі члени моєї сім’ї були греко-католиками.Мій дідусь був паламарем у церкві. Він мав вдачу захопливо розповідати різні історії, тому ніколи не лягав спати, перш ніж не оповів мені якусь біблійну історію. Саме завдяки йому я довідався про історію і значення кожного християнського свята, тому він зробив значний внесок у мою майбутню формацію.Нами опікувався о. Павло Роскип. Фактично це він мене готував до Першої Сповіді і урочистого Святого Причастя. Саме він кожен раз, ризикуючи життям, служив Літургію.В дитинстві я ніколи не думав про священство, хоч змалку, з 3-ох років, знав багато молитов. У далекому 1984 році, в час коли священники по закритих церквах відправляли богослужіння, я завжди йшов на них, ніколи не уникав, хоча можна було й «попастися». Мені з дитинства багато хто казав, що я буду священником, хоча я ніколи не думав про це.
Дуже захопливо. Однак, як бачимо, ви все ж стали священником. Коли ви вперше відчули поклик Господа? Чи була особа, яка надихнула вас до цього?
Це трохи довга історія. Після здобуття першої освіти архітектора, вирішую отримати другу — живописця, однак, оскільки я не був членом комсомолу, мені не вдалося здійснити свою мрію. Тому у пошуках кращої долі вирішую поїхати у Прибалтику. Там намагаюся хоча б розвідати вимоги для вступу на цю саму спеціальність. Абітурієнтами могли бути тільки ті, хто мають латиську приписку і знають латиську мову. Оскільки я був із західної України, місцевий ректор зробив для мене виняток. Тут нас поважали. Я навіть уявити не міг, що буду тут студентом. Навіть достатню кількість коштів із собою не взяв. Зміг дотягнути тільки до половини екзаменів. Далі коштів не було, хіба що на дорогу додому.Однак, однієї неділі я пішов на римо-католицьку месу в місцеву катедру. Саме в цей час приїхав кардинал: висвячував якихось священників. Тоді, після закінчення богослужіння, до мене підійшов чоловік. Напевно бачив, що я хрещуся не по-латинськи. Він наблизився, почав мене розпитувати, що я тут роблю і звідки я. Я йому розповів про своє становище. Тоді він витягнув ключ і промовив: «Я даю тобі адресу й ключ, їдь до мене додому. Залишся скільки потрібно, добре поїж». Я сильно здивувався, але поїхав.Квартира була великою, вся в дорогих меблях, давніх іконах. Була старовинна бібліотека. Якось при розмові, він запитав, чи я б не хотів навчатися в семінарії. Для цього він навіть був готовий прописати мене тут, тільки щоб я мав можливість навчатись. Я вже був погодився, однак в той момент не зміг дати миттєвої згоди, не порадившись вдома.
Як сприйняли батьки ваше рішення?
Повернувшись в Україну я не знав, як розповісти батькам про свій вибір, однак все ж таки наважився сказати татові. Він досить тепло прийняв моє рішення, мовляв, що не може стояти на перешкоді. Однак підкреслив, що я бажаю вступити в римо-католицьку семінарію і після її завершення не зможу служити своєму греко-католицькому народу. Це мене призупинило.
В кінцевому результаті я забрав документи з Прибалтійської академії мистецтв і не вступив у семінарію. Саме тоді почав усвідомлювати, що Бог хоче від мене чогось іншого, чогось більшого. Я не знав куди звернутися і що робити далі. Господь хотів, що я все залишив.
Мабуть, це був важкий період вашого життя.В цей непростий час, протягом 4-ох місяців, я багато молився, зокрема в Гошеві. Одного разу, перебуваючи у одному Стрийському храмі, в момент коли там нікого не було, я відчув непереборне бажання лягти хрестом перед розп’яттям Ісуса Христа.Коли я це зробив, уперше за такий довгий час мені вдалося відчути спокій. Я знав, що мав робити далі.Я вирішив вступити у підпільну семінарію УГКЦ. Моє навчання там тривало всього 3 роки. Нас (мене і кількох інших семінаристів) висвячував підпільно в якомусь житлі владика Софрон Дмитерко. На свяченнях навіть не було моїх батьків, усе відбувалося таємно. Так і розпочалося моє священниче життя.
Як ви потрапили до Гошівського монастиря на Ясній Горі?
У 1987 році була організована хресна дорога у Ясній Горі. На неї зібралося багато народу. Тоді були присутні о. Ярослав Лесів і багато інших визволених в’язнів-дисидентів. В той момент з’їхалось багато міліції, щоб не допустити цього дійства, однак ніхто з людей не хотів розходитись. І саме в той момент вся Україна побачила силу греко-католицьких вірян.
Опісля цю Церкву місцева влада хотіла навіть підірвати. Однак небайдужі люди поїхали до повноваженого і домовились про її збереження. Він погодився на це прохання тільки за умови, що вона перейде до Православної Церкви Московського патріархату. Люди погодилися.
Після цього з Почаїва сюди прибуло декілька монахів. Там вони пробули аж до 1990 року. І одного разу наш протоігумен о. Василь Мевридь терміново прикликав нас до Гошева, як тільки випала така можливість. І 9 лютого 1990 я разом з трьома іншими ченцями поселилися на другому поверсі, по-сусідству з православними, які жили на першому.
Невдовзі люди почали масово приходити до нас і православним братам нічого не залишалося, як просто покинути нас.Ми знаємо, що у вас була виставка авторських картин у м. Долина.
Розкажіть, будь ласка, який жанр вам до вподоби.
У мене немає улюбленого стилю. Зараз взагалі сучасне мистецтво дуже складне. Мені подобається реалістичність, вільність, а також карпатські мотиви. Я завжди малював для душі. Десь їхав, зупинився і творив. Хоча я майже 40 років вже не тримав у руках пензля. Востаннє малював ще до моєї появи в Гошеві. Коли завершилась моя каденція ігумена в монастирі, трохи з’явилося більше часу. Мої знайомі знали про моє захоплення і привезли мені палітру, пензлі, фарби, полотна на моє день народження.За життя намалював десь близько 25–30 робіт. Мої роботи випадково побачили люди і самі організували цю виставку в музеї Степана Бандери. До її організації я майже не мав ніякого відношення. Вона також проводилася у Стрию й у Львові.
На завершення, враховуючи ваш дивовижний досвід, що можете побажати семінаристам на їхньому шляху до священства?
Завжди пам’ятайте, що ми не особливо причастилися до всього того, що у нас є. Господь полюбив нас грішним і покликав нас грішних. Все що ми маємо нам дано не за наші заслуги.
Все що від нас вимагається, залишатися вірними, бо завжди можна охолонути зсередини. Інколи поганий приклад може призвести до катастрофи. Пам’ятайте, що саме стоїте перед Богом. Не зважайте ні на кого.Пам’ятайте, що є на все свій час. Зараз ваш час навчатися і формуватися. Не можна втрачати цей час, бо він найбільший наш дар з поміж усіх дарів. Все, що ти учора упустив сьогодні вже не наздоженеш. Якщо почнеш наздоганяти, втратиш те, що мав отримати сьогодні.
