Голодомор – це геноцид української нації в 1932-1933 роках, організований керівництвом Радянського Союзу з метою упокорення українців, остаточної ліквідації українського спротиву режимові та намагань побудови самостійної, незалежної від Москви Української Держави.
Ініціатори та виконавці Голодомору планували подолати протидію політиці колективізації. Вони розуміли, що голодні люди не здатні на будь-який значний опір. Так, у 1930 р. у масових антирадянських виступах в Україні взяло участь близько 1,2 млн селян. За перші 7 місяців 1932 р. органи ҐПУ зафіксували в УСРР понад 900 масових виступів, що складало понад 56% усіх антиурядових акцій в СРСР за цей час. Під час Голодомору опір практично був зведений до нуля.
1932 р. комуністичне керівництво усвідомило, що за два роки колективізації селянська ментальність, яка опиралася на приватновласницькі традиції, залишалася настільки сильною, як і 10 років тому, що не дозволяло розраховувати на успіх політики колективізації у перспективі. Сталін поставив питання гостро: всі проблеми вирішити одночасно – подолати опір селян, інтелігенції та націонал-комуністів у владі, провчити непокірних та перетворити тих, хто залишиться на «радянських» людей, які би безкоштовно працювали у колгоспі.
Голодомор став результатом чітко спланованої політики Кремля. До нього призвела посилена більшовиками попередня політика визиску та введення нових механізмів геноциду наприкінці 1932 року.
Під час голоду влада посилила економічний тиск на Церкву і, передусім, – на духовенство як найвпливовішу силу, що знаходилась поза соціялістичним сектором економіки. Типовими стали випадки, коли місцеві органи влади зобов’язували священнослужителів нарівні з товаровиробниками брати участь в акціях заготівель сільськогосподарської продукції: хліба, м’яса, меду, сплачувати нечувані раніше податки, як то “на культурні потреби” тощо.
Із 1933 р. стало масовим явищем перетворення церков на зерносховища. Всесоюзна Комісія у справах культів при Президії ЦВК СРСР згодом у 1936 р. констатувала: «Повсюдно практикується вилучення молитовних будинків під зсипання хліба…» Церкви часто засипалися хлібом без необхідності, тільки для того, щоб «ліквідувати» релігію.
Таким чином боротьба проти Церкви під час Голодомору 1932-1933 рр. вписувалась у загальну картину примусової колективізації українського села і руйнації найбільш міцних міських осередків релігійного життя, які були здатні справляти свій ідейний вплив у суспільстві.
